Зраджені але не скорені

Колись в дитинстві грались ми в війну,

З захопленням дивилися кіно,

Як наші воїни у Другу світову,

Перемагали те нацистське зло.

Ми вірили, що все позаду, десь там далеко,

І вже давно минули ті страшні часи,

І що у XXI столітті нам

Вже не загрожують ніякі вороги.

Не убиватимуть батьків і діточок,

Від вибухів не стогнатиме земля,

Назустріч миру й сонцю ми робили крок,

Як раптом, раптом знов до нас прийшла війна.

Ніхто би і повірити не зміг,

І не приснилося 6 таке в страшному сні,

Це ніби як раптовий дощ, чи влітку мокрий сніг,

Стікали сльози по щоці.

Чому ти, брате, зрадив нас, чому?

Як пояснити донечці і сину,

За що ти ніж встромив у спину?

Як зрадник, злодій, боягуз.

Ти боягуз, ти кат, повір мені,

Земля від бомб здригається в огні,

Здригається і гірко плаче,

Тепер цього тобі ніхто, ніколи

Більше не пробачить.

На совісті твоїй страшні оці слова,

Смерть матерів, дітей, солдат!

І не народжене ніким дитя,

По мирних людях, постріли з гармат.

По лікті руки твої у крові,

І їх уже тепер нічим не змити,

Як після цього, москалі,

Ви маєте з цим жити?

Настане час прийде до вас гірка розплата,

Затямте добре ви собі:

«Врага не буде супостата,

А буде син і буде мати,

І будуть люди на землі».

(Олександр Дрига)