Думки про наболіле

Я йшов край берега один.
В руках тримав я кущ калини.

Я — неньки України син,
Я — патріот своєї Батьківщини.
Світили зорі у горі,
В воді я бачив відблиск неба.
Ми українці трударі.
Чого ми бідні, що ж нам треба?
У нас достатньо є землі.
У нас ліси, поля і гори.
На морі сині кораблі,
Колосся жовте в полі.
У нас є руки й голова.
І розум ясний маєм.
А ми чомусь в чужі краї
Усе частіше «відлітаєм».
Звучить в нас мова солов'їна,
Народ сумні пісні співає.
Є в нас Держава, є країна,
Та доленьки чомусь немає.
Немає спокою у домі,
Усе змінилось в ритмі часу.
Як будем жити далі, брате?
Хто рятуватиме країну нашу?
Кругом біда, війна на сході,
Ніхто і пальцем не ворушить.
Там гинуть наші з вами діти.
Країна захищатись мусить.
Глибоким сумом оповитий,
Я тихо йшов, і Кобзаря повторював слова:
«Немає правди вже на світі,
І Україна вже, не та».

Дрига Олександр